ОДВІЧНА МАГІЯ КАРПАТ

Напевне, всіх словників світу замало, аби бодай стисло описати ті почуття, які викликають Карпати. Це як перше нерозділене кохання: вабить до себе з першого погляду, а потім безупинно ятрить душу упродовж всього життя. Гори… Ти щоразу повертаєшся туди закрученим бумерангом, аби хоча одним оком подивитися б на них звіддаля, зазирнути за синій реріховський обрій, закутаний сивими туманами. Вони як магніт. Як туга. Як магія. Як щось невимовно звабливе і водночас трагічне, романтичне і небезпечне, неперевершено гарне і болюче в ту ж мить. Ти опиняєшся понад хмарами і мимоволі спостерігаєш, як унизу проти вітру пірнають у простір відчайдушні птахи. У той момент у тебе теж ніби виростають крила, лише від однієї думки: ти в Карпатах…

У кожного своя особлива дорога до Карпат, яка має лише початок… І обов’язкове продовження…

Для когось достатньо туру вихідного дня, аби на мило зафіксувати своє перше, а може, не доведи Господи, останнє сходження, щоб потім при нагоді вихвалятися: я там був… А для іншого це підняття на вершину триває все життя і з кожним походом усе сильніш і сильніш відчуваєш, що найкращі ті гори, у яких ти ще не бував…

Для мене Карпати це: відчуття Свободи, Хоткевич і Миколайчук, перша «Червона рута», знайомство з Михайлом Івасюком та мольфаром Іваном Нечаєм, Білий і Чорний Черемош, буковинські та франківські Розтоки, музей Івана Франка у Криворівні, це — Снятин, Кобаки і Кути… Це гірський мед у Киселицях та гурт жіночок за пивом у буфеті в Устериках… Це запах листя тютюну, розвішеного на сільських парканах… Хриплий гавкіт кудлатого вовкодава біля нашого намету та обидві Ведмедиці понад скелястим небосхилом… Це Коломия зі своїми вічними вибоїнами на дорогах… Симпатичний костел у Делятині… Ярмарок у Яремчі… Традиційний базар у Верховині… Густезний туман біля Писаного каменя… Велелюдні свята у Космачі… Це смачне еспресо на переїзді у Ворохті… Зустрічний лісовоз на засніженій дорозі на Вороненку… Стежки і сироварні бринзи на Кукулі… Дзвінкі потічки на схилах, покручений жереб, важезні ботала і вервечки овець у верхів’ях… Це, зрештою, 130-й зіл з «весільним» начинням на Зелене і поруйновані мости, холоднюча вода по пояс у Дземброні, чотири дні-чотири ночі у притулку бабці Параски, замордована фотомодель-саламандра, останнє полінце дров і підсмажені мешти… Це прожектор гелікоптера МНС понад нашими головами, громи-блискавиці і двадцять дев’ять пропущених дзвінків за добу… Це Вухатий Камінь із чорницями, Піп Іван з чеськими мандрівниками і їхній безупинний речитатив «триста гривень Говерла»… Це Чорногора і всі можливі види опадів гідрометеоцентру України за якусь годину… Замоклий фотоапарат і пересохле горло… Мівіна і союз-віктан з червоним перцем, тиждень поспіль без хліба і торбина зі сміттям за плечима, даремно викинутий пакетик використаного чаю і найсмачніший останній квадратик світочівської шоколадки, поділений чесно…

Це спокійний напівпорожній Заросляк і буремна метеостанція з пошуком київстара, тихе Несамовите і вітряна Пожижевська, неприступні Шпиці і мальовничий Брескул… Довгі білі смуги підступного торішнього снігу і щойно народжені крокуси попід ногами… А ще — несподівані зустрічі і тривалі знайомства… Люди… Гори… І села…  Козьмещик і Лазещина… Кваси і Близниці, Свидовець і Драгобрат… Стіг і Догяска… Білі гриби, темний ліс і загублений акумулятор від Нікона… Нічний магазинчик у Рахові… Смачнющі млинці у Ясінях… Незмінний провідник всюдизнаючий мудрий пес-Степан на перемичці між Петросом та Говерлою… Ватага корів на полонині Шеса, що так і хочуть зжерти наш целофановий кульок з останніми харчами… Шотландські танці з 75-літровим дойтером за плечима під акомпанемент губної гармошки навколо нашого помаранчевого ханнаха…

Карпати — це також Тустань і Східниця, скелі Довбуша і Ґоргани, запальні коломийки і водоспади в Шешорах… Затишні колиби при дорозі і запашна грибна зупа… Це барви мови і краса природи, глибінь історії і велич духу, спадкоємність традицій і невмирущі обряди… Це Манява і «Слава Ісу!»… Відверті обличчя, пошерхлі руки і на диво прудкі ноги…

Карпати — це безконечні малювання маршрутів на мапах, вислуховування прогнозів погоди, читання форумів  і нотування важливих телефонів… А потім все минає досить швидко. І коли за автомобільними віконцями (або раховоза!) уже поволі знову зникають останні обриси гір, душу огортає сум. Хочеться щодуху вигукнути: «Ми повернемося зовсім скоро!»

Карпати як добрі друзі. Завжди чекають… Карпати живуть… Вони — вічно молоді, і дарма, що їм якихось двадцять п’ять мільйонів літ...

Анатолій Мізерний.